Вітаємо тернополян з Днем міста!

     

                           
                          ***

           Суголосність весни опромінена паростком літа:
           В кожну шпарочку дня понадмухувано тепла.
           Над Тернополем, вкотре, шедевральний лопоче вітер.

           У Тернополі знову самоцвітно виблискує став.

          І воркує на площі віртуозна пташина челядь,

          І купається скверик у віскозно зелених шатах,

          І вовтузиться радість, бо Тернопіль – твоя оселя,

          А оселя дитинства  на тепло і дива багата.

         Облеліяні вулички, квіти, золочені бані.

         В кожнім камені – порух історії древньо-могутньої.

         Рідне місто дивує світанковим своїм обрамленням

         Й голограмним промінням всміхається нам і майбутньому.

                                                                                                Л. Малецька

Мої друзі в граніті але не на колінах

                        Як нескошене жито моє покоління

                                                               Мої друзі в граніті але не на колінах...

        
       Інколи, засліплені дрібязковими клопотами, ми губимось в натовпі і розмінюємось на дрібниці - ми чинимо так, як нам диктує соціум. А інколи хочеться просто побути наодинці зі своїми думками, відчути ментальну енергетику української душі і слова. І відчути  так, щоб відлуння совісті обпекло душу. Адже життя - боротьба! Перемагає лише той, хто залишається собою.
   Завжди, попри усі життєві колізії, залишається собою відомий тернопільсьський бард Олександр Смик. В цьому переконалися  усі, хто 23 серпня побував в Українському Домі на його творчому вечорі "Пісні Предтечі Незалежності"
   Нічого окрім хрипуватого голосу і акордів гітари. А ще - спогади, роздуми, гранична відвертість... Виявляється, цього досить, щоб тебе пройняло наче струмом. Щоб заплющивши очі ти зумів разом з автором помандрувати стежками патріотичної юності і свідомої зрілості.
    Звучала зі сцени, оспівана біля багаття, авторська пісня і переконувала: хоч "ми емігранти на своїй землі" бо "після всіх пожеж знову серцю зимно", та є в нас ще люди, які не б'ють себе в груди, патетично не говорять, що готові йти заради України навіть на ешафот, але щоденно добросовісно натхненним словом будять націю.

Україна святкує!

     

    Сьогодні синьо-жовтими стрічками замайорів Тернопіль,  і це не дивно, адже тернополяни святкують День Державного прапора.

    Наголошуємо!  Українське синьо-жовте колірне сполучення — одне з найдавніших серед сучасних національних прапорів. Походить воно від герба Галицько-Волинського князівства — золотого лева в синьому полі, який з’явився в другій половині ХІІІ століття. 

   Взагалі, так склалося етнічно, що  поєднання блакитного і жовтого кольорів для  українців найбільш доречне. Наш народ символічно трактує ці барви (колір чистого неба — символ миру, колір пшеничного лану — символ багатства України).

   За свідченням сучасників,  у жовті жупани та блакитні шаровари   й  контуші були вдягнені гайдамаки Гонти під час повстання 1768 року.  

   Під синьо-жовтими хоругвами українське козацтво звитяжно виборювало свободу.   

   Цими ж кольорами наш народ традиційно розмальовував свої хатини та постаті святих.         

   Існує ще одна цікава і досить несподівана версія щодо давньої української традиції поєднання жовтого і синього кольорів. Так, згідно з нею, слово  «хо- хол», яке стало зневажливим прізвиськом українця, монгольського походження. У перекладі «хох» означає синій, голубий, «улу» -  жовтий.  Кінцевий голосний змінився, і ми маємо теперішнє звучання.

  Та попри усі трактування основне пам’ятати: ми – українці, живемо на рідній землі і ідентифікуємо себе як нація. 

  А завтра, «озброївшись» національною символікою,  вийдемо на вулиці улюбленого міста щоб привітати Україну З Днем Незалежності.

Bідпочиваємо з книгою

Таке враження, що спекотні серпневі дні вирішили надолужити за весь літній період. Вони, певне, згадали нам червневий холод і липневі дощі, та й заповзято переадресовують спеку. Аж паморочиться в голові. Коли на вулиці температура стрімко піднімається вгору, нам залишається тільки мріяти: то ми ніжимося десь на узбережжі, то пірнаєм з аквалангом, то стрибаємо з парашутом, а вітер шпарко обвіває обличчя. Ух!... Але мрії залишаються лише мріями. На жаль, далеко не всі мають можливість такого відпочинку. Добряча частина жителів нашого містечка совгають по розпеченому асфальті і припікають п'яти.

      А хочете затінку і позитивних вражень? Хочете? Єдине правильне рішення - усі мерщій до бібліотеки! Адже  читання - це запорука гарного відпочинку. Ми вам допоможемо чим зможемо: підберемо літературу за рекомендаційними списками, проконсультуємо, поділимось цікавою інформацією. На вас чекає читальний зал, який ніколи не буває порожнім, адже є багато охочих задарма скористатися послугами Інтернет-центру від програми "Бібліоміст". А ще практикуєм ігрові форми читання (читання при ходьбі, проспівай прочитане, читання в особах по скайпу та ін. ) Проведемо останні миті літа разом!

 І знайте: бібліотека - місце, де безкоштовно можна стати особистістю!

  

Забута книга Мирослава Дочинця

    ...Ось вона несміло сяйнула з темного, запиленого закапелка. Тепла, підсмалена, потріскана і майже такого ж запаху - домашнього хліба. Я беру її в руки і кладу на коліна. Їй тут звично затишно і спокійно. А мені соромно, що я забув про неї.  І легко обходився без неї, як без колишніх друзів і подруг. А бувало, я не міг прожити без неї і дня. Вдень носив при собі, а увечері клав під подушку. І все було мало мені радісного спілкування з нею. Я боявся, що закінчиться остання сторінка - і я неначе осиротію, залишуся серед води. Тоді я починав читання спочатку, знову і знову. І знаходив завжди щось нове поміж рядків... І я вже не боявся сирітства без написаного слова, бо зі мною було слово правди... І ось я навмання відкриваю сторінку і читаю, наче п'ю давнє, забуте вино: "Турботи про  себе самих - ось що обтяжує живих..."

   
 P. S. Цей маленький етюд неабияк схвилював нас своєю простотою і відвертістю. Хтозна, можливо ваша давно забута книга знаходиться саме у нашій бібліотеці?

Конституція України - шлях державотворення

      Мирне небо, лани хлібів і вільний неозорий степ... Але на жаль так було не завжди. Довгими століттями українська держава виборювала право на незалежність і суверенність. В цих історичних перепетіях  державотворення наша нація завжди виокремлювалася етнічно-індивідуальними рисами, демократичними помислами та конституційними традиціями.

      Наголошуємо: саме наш народ першим у Європі створив конституцію, яка відома під назвою "Конституція Пилипа Орлика"(1710р.). Сучасна Конституція України - Основний Закон держави, набула чинності 28 червня 1996. Щорічно ми урочисто відзначаємо  це свято.
    З нагоди Дня Конституції у нашій бібліотеці експонується книжкова виставка "Конституцію вивчаємо, пам'ятаємо, поважаємо!"  Протягом наступних днів  наші читачі матимуть змогу ознайомитися з конституційним текстом, сучасними публікаціями науковців у сфері юриспруденції, а також низкою буклетів правової тематики.

Поетичний небосхил А. Ахматової

    Порадивши дружині займатися радше танцями аніж літературою, відомий лідер творчого об'єднання "Цех поетів"  Микола Гумільов грюкнув дверима. Молода, ще нікому невідома поетеса залишилась наодинці. Та буквально через кілька місяців на неї чекав шалений успіх, визнання і слава.
      Цією талановитою і лірично витонченою авторкою була відома російська поетеса Анна Ахматова.
  Свого часу творчістю Ахматової  захоплювався О. Мандельштам. Рядки її поезії часто цитувавв В.Маяковський.  "Обвінчані музами" - говорили про А. Ахматову і О. Блока.
   Сьогодні, відзначаючи день народження поетеси і  перечитуючи її шедевральні твори, ми твердимо:  не існує української і російської поезії, справжня пезія написана однією мовою - мовою душі.

          ***
Я научилась просто, мудро жить,
Смотреть на небо и молиться Богу,
И долго перед вечером бродить,
Чтоб утомить ненужную тревогу.

Когда шуршат в овраге лопухи
И никнет гроздь рябины желто-красной,
Слагаю я веселые стихи
О жизни тленной, тленной и прекрасной.

Я возвращаюсь. Лижет мне ладонь
Пушистый кот, мурлыкает умильней,
И яркий загорается огонь
На башенке озерной лесопильни.

Лишь изредка прорезывает тишь
Крик аиста, слетевшего на крышу.
И если в дверь мою ты постучишь,
Мне кажется, я даже не услышу.