Літературна акварель «І книги журавлями по світах» до 70-річчя від дня нар. П. Сороки

 

6 січня виповнюється 70 років від дня народження

 Петра Івановича Сороки 

- письменника, літературознавця, редактора, видавця,члена НСПУ НСЖУ, міжнародного ПЕН-клубу, лауреата міжнародних літературно-мистецьких премій  "Слово України", "Тріумф",   ім. П. Куліша, Г. Сковороди; всеукраїнських  літературно-мистецьких премій                                    ім. М. Коцюбинського, братів Б. і Л. Лепких,            В. Сосюри; обласної премії ім. І. Блажкевич. Лауреат конкурсу "Коронація слова" (спеціальна відзнака "Вибір композиторів") у номінації "Пісемна лірика" за текст вірша "Ловлю цю мить" (2009)

* * *
Українським поетам не можна вмирати рано.
Хтось постукає в двері, а ти у білому весь…
Гайдамаки-вітри калинові зашиють рани,
Та одна з них ніколи не заживе.

Як вітчизну Дніпро, ділить серце та рана навпіл
І впадає кудись, аж туди, у безкраю синь…
Кам’яними бабами стають там веселі мавки
Від фатального надлишку грації і краси.

Українським поетам не можна вмирати пізно.
Чую дихання трав, упавши в небо лицем.
На планеті оцій всіх рятує лиш юна пісня,
Молоком материнським пропахла і чебрецем.

І солона сльоза на устах закоханих – медом.
І на білих снігах білі коні в білім танку.
Вітер камінь різьбить, мов зорю недосяжну – веди.
Журавлині ключі висять на серця замку.

Українським поетам не можна летіти в ірій:
Більш не схоче ніхто бути долею цих степів!
А Всевишній у нас перестане душею вірити,
Коли світ розіпне
І молодших
Його
Синів.

Петро СОРОКА.

Дивовижно щемлива поетична лірика, глибока філософська проза, біля трьох десятків монографій і літературних портретів, сотні статей про поетичні та прозові книги побратимів по перу - такий внесок тернополянина Петра Сороки у розвиток літератури.

Творчість Петра Сороки - на тих вершинах української літератури, звідки черпають життєві сили, де пізнають істину, вчаться жити в любові. Сам літератор зізнається, що пише «не ручкою чи олівцем», а «собою». І Слово, як зазначає Валерій Герасимчук, «йому піддається в такій мірі, що книгами захоплюються не лише прості читачі, а й відомі літератори, яких, уже здавалось би, «важко чимось подивувати у красному письменстві».

Писати Петро Сорока почав дуже рано. Довго виробляв власний стиль. «Коли входив у літературу, то сподівався, що мій шлях буде щасливим, мріяв, що мої книги люди купуватимуть і я з цього житиму. Не судилося. Шлях виявися важким...».
Все опановував «важкою і ненастанною» працею... Був то медиком, то журналістом.

Починав, як більшість, з віршів. Ще в школі списував ними загальні зошити, а дебютував уже після армії в обласній молодіжці з благословення Бориса Демківа. Перша книга лірики – «Крона роду» (1994 р.). 
 
 Петро Сорока - автор кількох збірок поезії, в яких зміг сказати «ніким немовлені слова», бо напоїв їх "світлом калини»:

Коли вечірнє сонце за лісами
Ховається, закочується в сни,
То можна доторкнутися губами
До згущеного смутку тишини.
Тоді в душі гармонія і подив,
Як втілена в реальність красота.
І сам Господь, затамувавши подих,
Кладе незримий палець на уста 

  Петро СОРОКА. Лісові псалми.

Петро Іванович був книжником. Казав, що думки його стимулюють книги, натхнення від них. Книги – акумулятори. В цьому секрет його творчості та виняткової продуктивності: «Багато читаю – багато пишу».
Захоплення книгами та читанням - з раннього дитинства. Не раз перепадало від матері за пізнє повернення з пасовища. Бо не міг відірватись від книги, недочитавши останньої сторінки.
«Здається, жодне інше слово так не хвилює мене, як це - полини... Мої пастуші літа, незліченні дитячі вичуди пропахли полинами. Але найстійкіші враження пов'язані з читанням. Корови розбредалися пасовищем, а я лежав у сивих кущах, ушпинившись у книжку. Вся світова література тепер мені пахне тими полинами».
 Пізніше, навчаючись у Кременецькому медучилищі, він перечитав світову та українську класику. «У бібліотеку Юліуша Словацького я приходив двічі на тиждень, брав оберемок книжок і заривався з головою у читання. ... це були мандри віртуальними світами, що рятували мене від ностальгії за домом».
У письменника завжди були теплі, щемливі спогади про дитинство, нелегке, але сповнене світлої радості життя його, сільського хлопчака. З великою любов'ю згадував батьків, їхню нелегку працю в колгоспі за мізерні трудодні та їхні щоденні турботи про дім, сім'ю.
«Батько мав золоті руки і за що б не брався, все йому вдавалося. Він був людиною діловою і практичною, у найскладніші повоєнні часи, опинившись у чужій йому Галичині без найменших засобів до існування, зумів побудувати будинок, до якого власноруч зробив вікна, двері, підлогу, а відтак і меблі, був рідкісним майстром. ... був добротворчою і невпокійливою особистістю.  Доброти і любомирності мав стільки, що на всіх вистачало. А який рукомесник, яка золота голова!»
Мати, як і батько, була виселена "з Польщі". 
«Наша мама була дуже доброю до нас, і завдяки їй наше дитинство було справді золоте. Мама для мене – синонім любові...
Коли вона замішувала на хліб, у хаті панував святошний настрій. Усе мовкло і світлішало. Здавалось навіть, що похмурі лики святих на образах яснішають і потайки усміхаються. А коли роспросторювалися пахощі свіжопеченого хліба, на хату опускався рай».
Літературу Петро Сорока вважав своїм покликанням. У нього - великий різножанровий і потужний талант, який проявлявся і в критиці, і в літературних денниках, і в поезії, і в прозі. Легкість, жива мова, численні художні знахідки, свіжі порівняння...

Творчість

Петро Іванович - один із небагатьох вітчизняних літераторів, який жив майже виключно з творчого пера, а тому мусів «опановувати всі жанри, які допомагають вистояти в цьому житті, не шукати щастя за кордоном»: 
«Піар, розкрутка чи, іншими словами кажучи, реклама однозначно важливі й потрібні сьогодні. Без них письменник приречений на замовчування, невідомість, перебування в затінні, навіть якби він творив одні шедеври.
Звісно, у нас є талановиті письменники, які зневажливо ставляться до реклами, нею займатися не хочуть і не можуть, але це за них добре роблять видавці чи друзі-критики».
Йому були підвладні проза, поезія, літературна критика. Згодом почав публікувати антиповісті. За одну з них отримав міжнародну літературну премію. А ще Петро Сорока - автор повістей для юних читачів: «Чернігівська Січ», «Чумацькі зорі», «Пригоди кота Патріка».
Заворожує й поетична творчість Петра Івановича, його прагнення передати «звучання світлої літургійності, яку відчуваєш душею, коли входиш під крони дерев».  

Вірші Петра Сороки були удостоєні обласної літературної премії імені І.Блажкевич. Водночас дитячі вірші  письменника друкують журнали «Малятко», львівський «Дзвін», пряшівська «Дукля»...

в 2016 році Петра Сороку нагородили медаллю Івана Мазепи

Що вирізняло Петра Івановича з-поміж сучасних письменників - це денники. Власне, таку форму творчості письменник вважав найближчою для себе. Денники дозволяли найповніше виповісти себе, і, головне, робота над ними приносила справжню насолоду.  
Пишучи їх, письменник відчував себе  щасливим, відпочивав душею і дуже втішався, коли частка цього щастя передавалась читачеві. А ще окремо занотовував нічні алюзії, роздуми над прочитаним – загалом літератор одночасно вів з десяток різного роду нотатників.

«Денник - те, що допомагає мені зіркіше вдивлятись у світ, не втрачати інтересу до певних явищ і цікавих драматичних подій, змушує зупинятися над деякими своїми думками».

 Перша з виданих автором книжок  - «Сповідь сльозою» була надрукована у 2000 році. Петро Іванович постійно змінював і форму і зміст денників, експериментував з листами і спогадами. 
Заради одного із денників кілька місяців прожив один в лісничівці, мандрував світом і обійшов пішки пів-України… А рукопис роману про Тимофія Бордуляка - класика української літератури і священника із Малого Ходачкова - надіслав його онукові, злякавшись: чи не надто я вигадую. Діставши схвальну оцінку, опублікував у книзі «Жезл і посох».
 «Я навіть думки не допускаю, щоб спинитися і відкласти денники на рік чи два, як мені багато хто настійно радить, вони будуть виходити доти, поки я житиму. Принаймні в цьому я переконаний нині».
Денники, на які автор зробив особливий акцент, «залишаються голосом із затіння. Та зрештою, хіба це так важливо? Головне, я прожив свої роки у високому творчому ритмі, в п'янкій праці, зі світлою надією на краще...  Я умів втішатися тим, що доля дарувала».
Загальний наклад Денників Петра Сороки відносно невеликий – кілька десятків тисяч. І автор робив все  для того, щоб збільшити його - сам писав, сам видавав і сам займався промоцією: 
«Це важко, проте іншого шляху в Україні нема... Мабуть, надалі видаватиму літературні денники окремо дуже малим тиражем – для ста чи двісті літераторів і читачів. 
Але головне, що я хотів би сказати стосовно денників: я не веду традиційних щоденникових записів, я створюю денникову прозу, яка, сподіваюся, достатньо художня і багата лексично.
Багато хто говорить: «Ви пишете так, як думаю я, тільки не можу це висловити так просто і водночас гарно". Власне, я думаю, що більшість моїх читачів тільки тому тягнуться до моїх книг, що вони співзвучні їхньому внутрішньому світові, тому що я в кожній людині умію бачити Боже начало».
«Щоб шанувати, треба мати талант; щоб заздрити, таланту не треба», - писав  Григір Тютюнник. У Петра Сороки було велике вміння шанувати інших. На початку 1990-х він відкрив для України маловідомих митців діаспори, працюючи над нарисами і літературними портретами Ганни Черінь, Яра Славутича, Докії Гуменної, Романа Бабовала, Ліди Палій, Емми Андієвської, Дмитра Нитченка та інших.
«Знаю, що переоцінив багатьох. Але краще переоцінити, ніж навпаки. Ті люди після моєї оцінки незмінно робили крок уперед, ставали на щабель чи пів вище».
А ще Петро Іванович пережив за долю книжки, як своєрідного індикатора цивілізованості суспільства:
«Ви помітили, що в наш шалений і летючий час люди швидко розучуються читати? Я розумію, що з’явився інтернет, який  витісняє паперову книжку, але ж читання має бути внутрішньою потребою.
Я про це багато пишу, наголошуючи, що ми зараз як би на похороні книжки. Такий період – книжка помирає. Але хочу вірити, що все зміниться. І буде велике повернення до паперової книжки».
Найулюбленішими з улюблених авторів Петра Івановича, яких постійно перечитував і частково перекладав були болгарин Ємиліан Станєв, росіянин Михайло Пришвін, француз Крістіан Бобен. Зразки їх вишуканої сповідальної прози він готував до друку в своєму деннику деннику.
У змістовому пласті міні-новел письменника звучить головна мелодія, яка унаочнює глибоке прагнення автора зберігати християнські традиції, дбайливо плекані в українських сім'ях. 
Забуття їх рівнозначне злочину перед власною совістю, родиною й народом. Жити дороговказом, розкладеним біблійним заповітами й батьківською вірою, згідно з автором, означає бути людиною, християнином і патріотом:
«Книга повинна наповнювати читача любов'ю до життя, служити добру ... нести світло. Письменник  відповідальний і за те, що пише, і за тих, до кого потрапляє його книжка... ».  
Письменник зізнавався, що для  творчої праці йому потрібні спокій, душевне піднесення, добрий настрій і відчуття безсмертного щастя... Недуга, прикрощі, невдачі не просто вибивають з високого творчого ритму, а деморалізують.

Бог мене не покине,
Вбереже від одчаю,
Доки світлом калини
Я слова напуваю  

       Петро СОРОКА. Лісові псалми.